Політика пам’яті про Голокост в Україні пройшла тернистий шлях від ідеологічних стереотипів радянського часу до поступового прийняття цієї трагедії як невід’ємної частини національної історії. Процес її формування сповнений суперечностей, боротьби за історичну правду та спроб приховати «незручне» минуле. Концепт «(не)пам’яті про Голокост» найкраще описує розвиток громадської думки про трагічну долю українського єврейства.
Специфіка Голокосту в Україні полягає в тому, що винищення єврейського населення здійснювалося через масові розстріли людей на околицях чи поблизу населених пунктів, де євреї мешкали століттями поруч із сусідами не-євреями. Цей спосіб знищення французький дослідник о. Патрік Дебуа назвав «Holocaust by bullets» («Голокост від куль»). Попри поширене уявлення про тотальне замовчування цієї трагедії в СРСР, знання про неї серед радянських громадян все ж таки існувало. Про це знали свідки розстрілів на місцях, єврейські родини та представники правоохоронних органів, оскільки в кримінальних справах проти колаборантів 1940-х рр. чітко фіксували факти масових розстрілів саме єврейського населення. Крім того, у воєнні роки злочини нацистів проти євреїв – мирного населення – широко висвітлювалися у пресі з метою мобілізації та пропаганди. У пресі воєнного часу та ранньому повоєнному кінематографі кадри ексгумацій місць масових поховань були поширеним явищем та демонстрували світу глибину трагедії. Проте радянська держава жорстко контролювала, яким чином подавати це суспільству. З посиленням сталінської антисемітської політики наприкінці 1940-х рр. офіційна ідеологія перейшла до універсальних евфемізмів, зокрема «мирні радянські громадяни» та «жертви фашизму», повністю вилучаючи єврейську складову жертв. Найяскравішим символом цієї (не)пам’яті став загальносвітовий символ Голокосту в Україні – Бабин Яр у Києві. Тимчасовий обеліск з’явився там у 1945 р., але масштабний меморіал установили лише в 1976 р. Він зображував радянських підпільників і бійців опору без згадки про понад 33 тис. вбитих там євреїв. Лише 1991 р. встановлена «Менора» повернула жертвам їхню етнічну ідентичність. Будь-які низові спроби акцентувати на єврейській ідентичності (наприклад, збір коштів на пам’ятники громадами) розцінювалися як «сіонізм» і каралися.
У більшості випадків вшануванням загиблих євреїв опікувалися місцеві релігійні юдейські громади, які намагалися відновитися після війни. Так, у м. Дніпропетровськ (нині м. Дніпро) перші пам’ятні знаки у вигляді табличок з’явилися на місцях масових розстрілів (балка на території лісорозплідника Ботанічного саду – нині Довга балка, і на території Нового єврейського цвинтаря) вже в 1945 р. На табличках російською та їдиш вказувалося на те, хто саме загинув: «Тут вбиті й по-звірячому закатовані тисячі євреїв: чоловіків, жінок, дітей і батьків, які загинули від рук фашистських вбивць (всього 11 тисяч). Спіть спокійно на Вашому місці. Нехай буде Вам легкою земля. Ми помстимося фашистським розбійникам за пролиту кров – така наша клятва». У серпні 1945 р. на території балки Ботанічного саду відбулося несанкціоноване радянською владою молитовне зібрання. Згодом саме тут замість таблички з’явився цегляний пам’ятник. У листопаді 1948 р. дніпропетровська юдейська громада намагалася заручитися підтримкою працівників міськвиконкому та за відсутності в місті уповноваженого у справах релігій організувати доброчинний концерт для збору коштів на зведення пам’ятника загиблим євреям. У подальшому на пам’ятнику змінили табличку: «Тут у 1941–1942 рр. були по-звірячому розстріляні німецько-фашистськими нелюдами мирні жителі м. Дніпропетровська». За спогадами очевидців, пам’ятник неодноразово ставав об’єктом вандалізму. У 1969–1970 рр. на території балки розпочалося масштабне будівництво, пов’язане з розбудовою студентського містечка Дніпропетровського державного університету (нині Дніпровський національний університет ім. Олеся Гончара). Після цього у 1974 р. з’явився пам’ятник на вшанування загиблих «мирних мешканців» у Дніпропетровську. Вже від кінця 1980-х рр. на місці масового убивства відбувалися жалобні церемонії, а на межі ХХ і ХХІ ст. єврейською громадою Дніпра було встановлено меморіальний знак на вшанування жертв страхітливого злочину.
З деяким послабленням радянського антисемітизму на багатьох місцях поховань у 1960–1980-ті рр. з’явилися доволі масштабні пам’ятники та меморіали, проте без зазначення євреїв як особливої групи жертв: наприклад, пам’ятник «Жертвам фашизму» у Краматорську (1968), «Скорботна мати» в Полтаві (1970), «Жертвам фашизму» у парку Горького в Одесі (1972) й меморіали з такою ж назвою у Чернігові (1975) та Дрогобичі (1974), «Жертвам фашистського терору» у Макіївці (1976), Меморіал Слави у Лісопарку в Харкові (1978) та ін.
Окремим джерелом інформації про Голокост у радянські часи були преса та художня література. У пресі воєнних років про злочини нацистів на окупованій радянській території та у таборах знищення і концтаборах писали В. Гроссман, І. Еренбург, К. Сімонов, Б. Горбатов, Є. Крігер та багато інших. У поезіях М. Бажана, П. Тичини, М. Рильського, Р. Балясної Бабин Яр був однією з найважливіших тем. Однак через ідеологічні рамки твори тих часів переважно прагнули включити єврейські історії у більшу історію страждання і боротьби усіх «радянських людей», а найпоширенішим став сюжет про порятунок євреїв.
На цьому тлі яскравим драматичним прикладом радянської політики замовчування Голокосту стала історія «Чорної книги». Це унікальне зібрання свідчень, документів і щоденників очевидців про злочини нацистів проти євреїв на території СРСР. Матеріали почали збирати ще під час війни в рамках діяльності Єврейського антифашистського комітету (ЄАК), а редакторами виступили видатні радянські письменники й публіцисти – Ілля Еренбург та Василь Гроссман. «Чорна книга» мала стати першим монументальним документом про трагедію Шоа. У 1947 р. оригінальний текст книги вже був набраний у типографії та готовий до друку. Проте в СРСР розгорнулася жорстока державна антисемітська кампанія («боротьба з космополітизмом», ліквідація ЄАК). У 1948 р. друкарський набір «Чорної книги» було повністю знищено за наказом влади, а саму тему геноциду євреїв фактично табуйовано. Книгу вдалося врятувати лише завдяки тому, що копії рукописів вивезли за кордон. Уперше вона побачила світ в Єрусалимі у 1980 р., а український читач зміг офіційно отримати переклад «Чорної книги» лише у 2020 р. завдяки видавництву «Дух і літера».
У пострадянський період збереження пам’яті про Голокост стикнулося з іншими викликами. Зі здобуттям незалежності Україна отримала великі потоки нової інформації, оскільки одночасно відкрилися архівні масиви про радянські злочини – Голодомор та сталінський терор. Сформувалася популярна в Центральній та Східній Європі теорія «двох окупацій» (нацистської та радянської), яка дозволяла зокрема й українцям бачити себе виключно жертвами тоталітарних диктатур. З одного боку, це інтегрувало єврейську трагедію у загальний контекст воєнних втрат. З іншого – заважало почати чесну та незручну публічну дискусію про весь спектр ролей місцевого населення: від Праведників народів світу до колаборантів та байдужих спостерігачів.
Поступово, з 2010-х рр., в Україні сформувалося розуміння, що Голокост є невід’ємною частиною національної історії, а не приватною історією євреїв як «інших». Ініціативу вивчення та меморіалізації Голокосту перебрали на себе єврейські спільноти, наукові інституції (Український центр вивчення історії Голокосту (м. Київ), Український інститут вивчення Голокосту «Ткума» (м. Дніпро)), а також низка міжнародних організацій. Наразі в Україні функціонують масштабні державні заклади, як-то Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр» (м. Киів), та приватні музеї в Дніпрі, Одесі, Харкові, зокрема «Музей пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» (м. Дніпро) та ін. Крім того, історія Голокосту імплементована у постійні експозиції окремих державних і комунальних музеїв, зокрема Музей історії України у Другій світовій війні (м. Київ), Музей «Територія терору» (м. Львів) та ін.
